На вулиці шумного мегаполісу ,
Де тисячі людей снують щодня,
Слабким і зовсім безпорадним голосом

Нявчало тихо й сумно кошеня…     
Йому лиш місяць , а у нього стільки досвіду!
А почалося все із тих часів,
Коли людська рука поспішно вдосвіта
Втопила всіх сестер й братів.
 
Старенька кішка Муся – їхня мати,
Мов блискавка, ганяла по межі,
Нявчала криком, бо тріщали нерви
Її котячої, та все-таки душі.
 
І невідомо , як би все скінчилося…
Та ось раптово  знизу , з-під дощок
З’явився  той, що тільки-но прокинувся,
Її єдиний уцілілий син Пушок.
 
І спритно , наче справжня хижа пума,
За допомогою міцних іще зубів
Схопила кошеня і , мов стріла, майнула
Подалі від отих страшних катів.

І бігла навмання, куди лиш очі бачили,
Із найдорожчим щастям у своїх зубах…
Здавалось, і людей тепер навік пробачила,
І зникли десь тривога ,  біль і страх.

 
Щасливу і безмежною надією окрилену,
І відчуваючи лиш в лапах сильний біль
В тумані сивому її стару й знесилену
Зненацька збив людський автомобіль.
 
Принишкло й тихо біля тіла кішки Мусі
Клубочок щастя мирно ворушивсь,
Немов не розумів іще: віднині без матусі
Навіки непотрібним сиротою залишивсь.
 
А потім він її будив часу немало:
Лизав тихенько в носик і нявчав…
А небо плакало і світ слізьми вмивало…
Тулився до матусі, засинав…
 
Прокинувся лиш вранці на краю калюжі,
Що вічно омивала тротуар.
Він ще маля, а люд такий байдужий ,
Немов із казки про страшних примар.
 
І кошеня лиш робить крок: « Я прошу!»
І підлабузливо у очі загляда.
«Візьміть мене, зігрійте, я хороший…
У мене мами просто вже нема…»     
 
Він жив ще  тиждень там, де  було людно…  
І заглядав до сумок і корзин,
Що несли люди ситі і щасливі
З крамниці «Продуктовий магазин». 
Немає часу на біду котячу
Зимою, теплим літом, восени.
Ми маємо таку байдужу вдачу,
І хочемо залишитись людьми??
 
На вулиці шумного мегаполісу,
Де тисячі людей снує щодня,

                                                             Тепер скляним і незворушним поглядом
                                                             На світ людей дивилось кошеня…             

На дні великої  старезної  корзині,
В пакеті , перев’язаному бантом,
Вона знайшла  взуття, в якім була щаслива,
Новесенькі несходжені пуанти.
 
Вагалася: взувати чи не варто?
А пам'ять їй нашіптує: « Не треба!!»
В останній раз, коли ти їх знімала
Твій сягав самісінького неба!»
 
І мозок увімкнув щасливий спомин,
У пам’яті прокруючи стрімко
Чуттєвий танець першої любові,
Чуттєві сльози першої помилки.
 
І з того часу ти не танцювала
Пуанти спочивали у пакеті…
Зручне взуття відтоді вибирала…
Звичайне, як і всі, у інтернеті
 
Колись для когось знову будеш щирою:
Розв'яжеш той пакетик з бантом …
І зрозумієш: станеш ти  щасливою,
Як тільки затанцюєш у пуантах!

 
Колись для когось знову будеш щирою:
Розв'яжеш той пакетик з бантом …
І зрозумієш: станеш ти  щасливою,
Як тільки затанцюєш у пуантах!


Гроза
По асфальту дощик витанцьовує степ.
Вільний Дощ…Син самої Природи.
Через мить розпочнеться казковий вертеп.
Через мить …Я чекаю. Негоди.
 
І в жагучо-нестерпному передчутті
Боротьби двох стихій нездоланних
Затягнулося Небо й блиснули вогні.
Блискавичні вогні нездоланні.
 
В золотій колісниці проїхався Грім.
Хмари дужче  і дужче ридали.
Навмання у агонії Вітер летів,
Крила вітру десь град розкидали.
 
Посварилося Небо з Землею на мить,
Чесно правду говорячи в вічі.
Та Природа взялася їх щиро мирить-

Ці великі стихії одвічні.
Вмилось Небо чистеньким цілющим дощем
І відкрило блакитнії очі.
Вздовж ріки по траві білим-білим конем
Пан Туман проїжджає охоче.
                                                        
Ось, нарешті, і спокій. Це Райдуга-міст
Руку дружби дає в нагороду.
Надзвичайна погода!Люблю тебе, світ!
Я – частинка самої природи!

                       Яблуня
Цій яблуні вже майже сотня літ…
А посадив її мій прадід біля хати…
Й, коли на ній з’явився перший цвіт,
Голодомор прийшов, якого б вам не знати.
 
Голодні діти, з подивом в очах,
За яблуневим цвітом нишком підглядали.
І пам'ятає вічна стежка в споришах,
Як день у день ці квіти діти рахували…
 
З цієї квітки буде яблучко Петра,
З цієї – подарунок для маленької Марусі,
Ця квітка стане яблуком для братика Дмитра,
А це – для неї, для моєї прабабусі…
 
…Вона розповідає, а в очах сльоза бринить.
Давно то було, і чи зможемо її ми зрозуміти??
Прожито довгі роки , але так душа болить
Через ті яблука, що так чекали діти…
 
Звичайне, як і всі, у інтернеті
 
Колись для когось знову будеш щирою:
Розв'яжеш той пакетик з бантом …
І зрозумієш: станеш ти  щасливою,
Як тільки затанцюєш у пуантах!

У мене мами просто вже нема…»     
 
Він жив ще  тиждень там, де  було людно…  
І заглядав до сумок і корзин,
Що несли люди ситі і щасливі
З крамниці «Продуктовий магазин».
 
Немає часу на біду котячу
Зимою, теплим літом, восени.
Ми маємо таку байдужу вдачу,
І хочемо залишитись людьми??
 
На вулиці шумного мегаполісу,
Де тисячі людей снує щодня,

Чотири яблучка для чотирьох діток…
Плодів чекали малюки, мов справжню нагороду.
І дружно плакали, усівшись на візок,
Коли зірвало вітром перше яблуко в негоду…
 
В той день з життя пішов малий Петрусь…
За ним не плакали, а тихо поховали.
Лиш тільки руки однієї із бабусь
Йому у вічність яблуко поклали…
 
Так, поодинці, спершу брат Дмитро,
А потім і малесенька Маруся
Пішли туди, куди пішов Петро…
Помели з голоду…Лишилась прабабуся…
 
Сльозу утерши, все ж розповіда
Про те , як друзям яблука в останню путь зривала,
Про те, що голод – то страшна біда,
Про те , що свого яблука вона таки діждалась..

Воно, те яблуко, червоне , як калина в лузі,
Пахуче…і смачнішого нема.
Залишилась жива, а серце в вічній тузі
За дітками, що голод злий забрав.
 
Тремтячі руки хусточку дістали
І розв'язали таємничого вузла…
В вузлі сухенька кісточка лежала…
І того яблука вона була.
 
Бабуся зберегла її і дала слово, що
Виростить квітучий дивосад,
А зараз мріє , щоб не було ніколи
Того, що було сім десятків літ назад.
 
Я посаджу цю кісточку родючу землю нашу.
Хай яблунька зросте , нехай дає плоди,
Нехай від голоду тут діти більш не плачуть,
Нехай голодної не буде більш біди!