ЯНА КРИЖАНІВСЬКА
Випускниця 2013-2014 н.р. Активістка, красуня, відмінниця навчання, переможець районних Стусівських та Шевченківських читань, переможець III етапу Всеукраїнського конкурсу ім.Т.Г.Шевченка «Об’єднаймось, брати мої» (номінація «Література»); переможець II етапу конкурсу захисту науково-дослідницьких робіт МАН (номінація «Література»). Постійний дописувач місцевої газети «Трибуна праці». ЇЇ поетичні твори здебільшого філософські, життєві, заставляють читача задуматись над сенсом буття.
***
ПРИСВЯТА НЕБЕСНІЙ СОТНІ
І впала вся Небесна сотня до землі,
Вся мужність, що несла на крилах
З щитом в руках на ворога огні,
Одним патроном землю окропила.
Вони відважні, аж навіть відчайдушні,
Боролися за правду і мораль,
Не покидала віра їхні душі,
Коли летіла в них ворожа паль.
Стояли українці не за гроші,
Стояли там за покликом душі,
А ті політики,такі «хороші»,
Держали їх на снайперській мушці.
І братовбивча розверталася війна
Посеред Києву - столиці,
А скільки горя і смертей несла вона…!
Ми не забудем їхні лиця.
Майдан,окроплений тієї кров’ю,
Не дасть забути українцям,
 З якою відданістю і любов’ю
Стояли люди,патріотизм в
яких по вінця.
Оцей глибокий і страшний рубець,
Євромайданом що прозвали,
Ні в одному з тисячі сердець,
Не згоїться, щоб не зісталось рани.
***
Тужлива згадка щемить серце,
І пам'ять втіху відчува,
Залишитись немає сенсу
У тій, що дарува дива.
Прощальна ода втомлених ластівок,
Котрі так прагнуть волю віднайти,
Вже скоро вкриє попіл й дим автівок
Ті крила, що так мріяли піти.
Лиш сон - зла витівка, лихе бажання долі -
Дасть змогу з попелища віднайти
Частинку сутності, що зникла в повсякденні
І наче дражнить вир… легені…
Легені ж прагнуть досягнуть мети.
Прощай, дитинство! Юність – зустрічай,
Ми немовлята на тлі всіх цих реалій,
Жорстокі сіті карбува медалі,
Все на живому, «з кров’ю»… Пам’ятай.
Ту, що зростила, дала змогу жити
Не як потрібно, а як вже забажай,
Цю істину в вині не знайдеш, бо любити
Не так вже й важко, сльози гірше лити,
Що, мов перлини, ллються через край.
***
Пристрасть, шаленство, вогонь запалає,
Тисячі слів, та одного я не знаю,
Як же те пекло душі позабути,
Зміну ролей не так легко відчути.
Простір безмежний, краю немає,
Наче без кисню самотньо згасаю,
Хоч не зоря, лише привид небесний,
Вічно блукаю, домівку не звести.
Єгер пустелі, пастух без овечок,
Пастир-безбожник – володар сердечок…
Прикладів безліч, та всі вони штучні,
 Долю змінити лиш месник научить.
Де взяти сили здолати погибель?
Всі перед смертю, мов скорені риби,
Знову попались на вічну наживку,
Жаль лиш одного,маленьку кровинку…
Що ж, вихід є – ті муки здоланні,
Зброя могутня – це переконання,
Віра у себе, в безсмертя душі,
Адже без неї ми просто мерці.
Хоч і блукаєм, звемося живими,
В кращому випадку лиш пілігрими,
Ззовні бурхливі, всередині ж тьмяні
Кому ж до вподоби жити в вигнанні?!
Вибір чи Фатум? Воля чи доля?
Буква одна із героя до гною
Розум – забути, серце підкаже,
Наче провидець шлях вірний укаже…
***
Твій дивний настрій так мене вражає,
Осінній клич із неба знов лунає,
Про буйство осені невпинно сповіщає,
Одна лиш річ без сил мене тримає.
Всього три слова змушують радіти,
Іти вперед. Собою володіти
Навчитися мені вже довелося.
Цей запах пристрасті – божественне волосся.
Чому ж даруєш ти солодку дивну втіху,
Завжди, що передує примноженом лиху
І знову щастя… Що ж ти за людина?!
Чийого пензлю бісова картина?
Обійми маслом, сварки аквареллю…
Змінити вроду, сколихати розум,
Хто ж я тепер?
Забутись, спекатись і жити безтурботно,
Одне «але»… До всього так самотньо.
Вердикт звучить, Венера в нас суддя
Хоч і богиня, та відоме каяття
Вона, мов Фатум, рішення приймає
Без зайвих слів кохання воз’єднає.
І знову бій сердечного шаленства,
Зате далекі ми від повсякденства.
Нехай вогонь!Нехай шаленство!
***
Постійні марення, згасання безталанні
Та відчайдушне прагнення зійти
Зі сцени болю, криків у вигнання.
Остання крихта… Віру ж де знайти?!
Прощання з світом? Ні, ще повоюєм!
Ще всі побачать вогнища стрибки,
Останній мрець іскру життя відчує,
Хто-хто, а Доля полюбля витки.
Спіраль безмежна… Спогад? Божевілля?
Думки лякають… Що зі мною? Сни?
Чи це реальність? Сльози водевілю,
 Без сил зникаю… Чи зі мною ви?
У прірву пристрасті, жадана насолода
Чи навпаки бездумне забуття,
Де неважливо статус, гроші, врода,
Лише самотність й вічне каяття.
Що, дивний вибір? Це вам не під силу?
Воно й не дивно: хто ж ми без мети?
Лише обгортки – гарні та вразливі,
Порожні зомбі… Нащо нам кати?
Самі ж загнали тисячі кинджалів
У грішне тіло. Серце на смітник.
- Життя змінилось, - знову клич вандалів.
Чому ж все людство схоже на курник?
Нехай забудуть, чи навіть не взнають,
Та все одно, вся кров моя кипить:
- Доки ж мовчатимо? Без слів же нас вбивають!
Народ же наш,як завжди, мирно спить…
ПОДЯКА
Тій, що дарувала мені життя
Я вдячна матері за сльози на очах,
За радість зустрічей з любов’ю на вустах,
За ніч без сну, за день повний турботи,
Душі тремтіння, дні без насолоди.
Вважаєте, що легко це робити?
Любити серцем, розумом любити
Дітей своїх, коли ті бешкетують,
Нехай же скептики це на собі відчують.
В ній іскра Божа, янголи на плечах,
Міцніє стержень, бавиться малеча,
Та як їй важко, всяк не зрозуміє
Як інколи від болю жар лиш тліє.
Та посмішки дитячі, перші кроки
Й старанно вивчені ці бісові уроки.
Їй досить цього. Чим не нагорода?
Ця мить із легкістю поверне тілу вроду.
Це дяка матері, уклін їй до землі.
Якби не ти, горіти нам в вогні,
В вогні страждань і розпачу, жалю,
Лиш про одне у Бога я молю:
Живи ж ти вічно, Матінко, живи!
І як в дитинстві завше нас люби,
Відплатимо ж тобі любов’ю й допоможем,
За посмішку твою плин часу переможем.
***
За Що? Навіщо? Розкажи!
Ти забираєш у полон.
Не мрія цей життєвий сон.
Хоч не артист, та близько мій поклон.
Розслабишся, відкриєшся і втрапиш
В чергову пастку, сіті чи капкан,
І мізер знайдеш, значно більше втратиш
На серці знов вистрибуєш канкан.
Шалена думка, хто ж із нас не геній?
Хто, наче привид, мариться в пітьмі
Душевних мук?
І зрозуміло, ми ж в світі не одні…
І хижа посмішка, шалений блиск очей,
Тримайтеся, звір знов на полюванні.
Вже відтепер не буде тих ночей,
Котрі втішали з вечора й до рання.
Всю твою похіть, нутрощі мерця,
Що їх немає: зникли, розчинились,
І ті вже краще, ти ж в душі пуста,
Саван давно,і серце не відкрилось.
Та раптом зміна, гра нових ролей
Ти знову скрипка, мов колись в дитинстві,
Постійний страх зостатись наодинці
Жене вперед, хоч ти в своїй хатинці.
Все, надто пізно: холод, жар і біль
Змінилися на втіху полювання,
Давно пройшов жорстокий світ прощання,
 Тепер безжально шлю тобі вітання.
Це не жорстокість, й я не Ганнібал,
Все це життя. Чи хто там як вважає?
Бурхливе літо? Ні, осінній бал.
Хто не цінив, той помсту в руках має…
***
Не стій, не плач, тим більше на колінах,
Май гордість,завжди лиш вона нетлінна.
Все інше - пил, все марево і піна,
Пройде лиш мить - й нова життєва зміна.
І нові враження, тих обрисів не видно,
Що серце мучили…. Як ж все це остогидло!
- Де істина? – шалений клич у небо,
Зірки потухли й все це через тебе.
Мовчи! Ти хрест, ти спогад – більш нічого.
Заплутано… Життя тепер по колу,
Відвага, мужність – все це неважливо,
Лиш віра в себе мовчки кличе диво.
Два кроки, й ті незрозумілі,
Піти вперед – і швидко станем сиві.
Чи повернутися?
Ще більше це безглуздя…
Шалений ритм, самотнє божевілля,
Містерія… Це ж що за дивне зілля?
І де я? Рай, земля… Свавілля.
Вчорашня тінь.. Прощай, високе гілля…
|
